Випалений сонцем пил спочиває на узбіччях липневої ночі. Жар неквапливо вистигає із розіп’ятих асфальтовими перехрестями степів, а я тулюся в знемозі до автобусного скла, що зберігає в собі залишки тисячі поглядів - поглядів на прощання та з надією на зустріч, люблячих і байдужих, хвилинних чи зосередженних, роздратованих або сповнених тихого спокою.
Їхати назустріч ночі, дряпаючи поглядом спохмурнілі поля, клапті виноградної зелені чи сірий гірський хаос. Не могти чи не хотіти заснути. Не могти чи не хотіти забути.